Ірина Данилевська

 

Вже понад 20 років ця людина робить усе можливе, щоб імена українських дизайнерів були відомі у світі, а Тиждень моди в Києві не поступався подіям зі столиць світової моди.

Ірина Данилевська – засновниця і голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week, президент Ukrainian Fashion Council, голова оргкомітету конкурсу молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє» та ініціаторка премії Best Fashion Awards. В чому сила цієї жінки, що звикла грати у команді зірок і не опускати руки, який виклик не кидало б життя? 

 
RA_00611 copy.jpg
 

Ірино, журналісти часто називають вас «Мама української моди». Вам подобається це визначення? 

– Ні, не подобається. По-перше, я не марнославна людина. По-друге, я дуже чітко розумію: якби я хотіла робити те, що роблю зараз, в країні, де нема талановитих дизайнерів, у мене б нічого не вийшло.

У приватних бесідах я часто називаю себе функціонером. Мама – та, хто народжує. А я слугувала, допомагала. Хороші дизайнери народжувались задовго до мене, вони були і в радянські часи – просто світ про них мало знав, їх нікуди не випускали. Навіть Герц Мепен, якому вручили «Золоті Ножиці» в Парижі, не поїхав їх забирати, бо його не випустили з країни. Тому мені треба було не народити – а показати, що в модній індустрії є перспективи, стабільність, системність. Показати, як працює фешн-індустрія в світі, і привнести цю системність в українські реалії. Тому, мабуть, я не мама, а старша сестра.

Ви часто потрапляєте в рейтинги найбільш впливових жінок. Як ви до цього ставитесь?

– Звичайно, це приємно. І приємно тому, що це відзнака не мене особисто, а того, що відбувається у фешн-індустрії. Тому для мене і моєї справи це дуже корисно. Я ніколи не ходжу за відзнаками типу «Жінка тисячоліття», цього не люблю. А от рейтинги дуже добре впливають на настрій в компанії, на її авторитет.

 
RA_00666.jpg
 

В чому для вас полягає сила людини, що дозволяє їй побудувати справу її життя?

– Для кожної людини сила – в унікальності. Знайшов свою – будуй життя навколо неї, працюй, розвивайся. Не знайшов – шукай. Людей без унікальних якостей і здібностей не буває.

Чи довго ви шукали свою унікальність? Це був процес проб і помилок – чи все сталось одразу?

– Це було досить нескладно. Ми звикли стереотипно шукати свою унікальність передусім  у творчості: хтось грає на музичних інструментах, хтось малює, хтось пише вірші. Проте унікальність людини набагато глибша, часом це дуже прозаїчні речі. Свою я виявила достатньо швидко. Я люблю людей, люблю говорити, спілкуватися. Моя комунікабельність і є моєю унікальністю. Я професійний журналіст – і професію вибрала тому, що знала: інтерв’ю я точно зможу взяти у будь-кого.

А ви пам’ятаєте свій перший робочий день?

– Так, і з першою роботою була пов’язана на той момент сумна для мене історія. Я, така успішна, така хороша студентка факультету журналістики, дуже розраховувала, що прийду працювати у відділ літературних і драматичних програм. Я би пов’язала своє життя з мистецтвом, але опосередковано – через тележурналістику. Але це був рік, коли стався Чорнобиль. Я вже була вагітна і була змушена просити про пришвидшення іспитів, щоб не лишатись надовго в Києві. Довелося сказати про вагітність, хоча я дуже не хотіла зізнаватись. Після цього посаду мені, звісно, не запропонували.

Я пішла в декрет – і вийшла з відпустки у відділ листів і соціологічних досліджень. Відчуття – як в радянському фільмі «Служебный роман»: «Меня сослали в бухгалтерию!». З цим я і прийшла на своє перше робоче місце. І потім жодної секунди не пошкодувала. Це був надзвичайно корисний досвід – і робота, і сама ситуація. І соціологія потім мені дуже знадобилась.

 Знаєте, що для мене стало дуже важливим? Мені на той момент було 23, і, я була впевнена, що після 25 наступає старість. І от у колективі я побачила трьох шикарних, доглянутих, вільних, красивих жінок віком близько 50. Вони, на відміну від мене, після роботи не бігли прати колготки, в дитячий садочок і в магазинну чергу за чимось, чого не існує – а ішли в театр, музей, ресторан, на концерт. Я дивилась на їхній манікюр – вони собі могли дозволити манікюр, а я ні, бо постійно щось прала з маленькою дитиною. І тут я зрозуміла – боже, яка я була дурна. Виявляється, в 50 життя отаке? Це ж так круто! Ось це і було враження від мого першого дня на роботі. 

 
RA_00672 copy.jpg
 

Ви якось сказали, що фешн в Україні потребує підприємництва. А не можна просто залишитись творчою одиницею і творити? 

– Це не тільки в Україні – це просто такий бізнес. Мода – це мистецтво, яке найкраще і найшвидше продається. Абсолютно унікальна мультидисциплінарна сфера: це і живопис, і графіка, і музика, і скульптура. З іншого боку, мода – дуже соціальне мистецтво, мистецтво для людей. Моді простіше реагувати через формальні чинники: зміна сезону – вже привід для реакції. Тим більше – соціальні і політичні катаклізми: люди знаходять в моді співзвучність тому, що вони відчувають.

 При цьому мода — парадоксальний вид мистецтва, який може бути сприйнятий нащадками, але як комерційний продукт потребує оцінки тут і зараз. Це не картина, яка може лежати десятиріччями чи століттями – і потім зробити свого автора знаменитим та продаватися за мільйони. Мода має продатися зараз. Один невдалий сезон, другий невдалий сезон – і бренд може просто припинити своє існування. 

Момент творчості і комерційності у моді начебто в паритеті. Але що цікаво — комерційність моди часом не очевидна. Не завжди найбільший успіх мають прості, дешеві, зрозумілі речі. Інколи люди готові повірити дизайнеру, піти за його ідеєю і заплатити за щось божевільне. Причому відсоток таких людей в усьому світі невеликий – але він є. І от божевільна колекція раптом стає комерційно вдалою. В цьому теж парадокс моди, за який я її дуже люблю.

Якщо бренду так легко припинити існування, що треба зробити, щоб дизайнер не здався і пішов далі? 

– Люди у креативних індустріях інколи плутають те, чим вони хочуть і можуть займатися, з бізнесом. Вони думають, що реалізувати свій творчий потенціал можна лише в рамках власної компанії. І це – величезна помилка.

Працювати на когось не означає занедбувати свій творчий потенціал. Просто треба знайти компанію або людину, яка тебе не обмежує, яка тебе окриляє, надихає. 

Можна бути талановитим дизайнером, не створюючи власний бізнес, працюючи у великій компанії, на іншого дизайнера, на великий бренд. Можна створювати фешн-ілюстрації, а не відшивати колекції. Працювати в театрі чи кіно. Ти все одно реалізуєш себе – але без ілюзій, що ти можеш бути бізнесменом. Інший варіант – шукати правильного інвестора і команду, яка дозволить тобі залишатися творчою особистістю.

 
RA_00589.jpg
 

Яке ваше робоче крісло, крісло сили?  

 – Абсолютно неофісне. Я думаю, що люди, які займаються питаннями правильної організації робочих місць, мене б засудили. Це білий стілець із плетеним сидінням в стилі прованс – і  загалом мій офіс так і виглядає, як цей стілець. Стіл у такому ж стилі, шафка, невеличкий кавовий столик, всі ці мідні ручечки. І все біле. Я не сприймаю свою роботу як роботу. Я сприймаю її як улюблену справу, і тому мій кабінет – це така жіноча територія.  

 Колись усього цього в мене ще не було, і був звичайний стільчик на коліщатках – типовий офісний стілець. Я його обожнювала, бо він дозволяв мені постійно їздити по офісу, від колеги до колеги. Якби зараз хтось мені подарував такий стілець, я була б дуже щаслива. Бо я постійно ходжу, і двері мого кабінету завжди відчинені в опен-ейр, де всі працюють. Я всіх бачу і чую, мене всі бачать і чують. Інколи перегукуюсь з колегами, і чоловік робить мені зауваження, що некрасиво кричати. Тому їздити по офісу, відштовхуючись ногами, від стола до столу – це дуже моє.

Чи приймали ви у вашому кріслі рішення, котрі зараз, через роки, хотіли б змінити? 

– Не було жодного рішення, яке б я змінила. Були рішення, які мені доводилось приймати всупереч обставинам. Часом мій чоловік, генеральний продюсер UFWВолодимир Нечипорук, або команда не сприймали моє рішення. І це дуже важко, бо я командний гравець. 

Були моменти, коли поставало питання фінансового виживання компанії. Продовжувати – чи не продовжувати, якщо немає грошей? Зробити чи не зробити національний конкурс дизайнерів, якщо у всьому світі – фінансова криза 2008 року? Коли розумієш, що, власне, ти нікому не зобов’язаний, ти можеш пропустити цей рік. Але ми не пропустили. Напозичали купу грошей і все одно зробили.  Доводилось приймати рішення, що, наприклад, ми віддамо останні гроші за якісне світло, щоб провести подію на світовому рівні. Бо потім ніхто не згадає, що були складні часи. Згадають тільки, що було погано.

 
RA_00598.jpg
 

Мене завжди захоплювало, які люди у вас в команді – професіонали, що працюють за покликом. Я впевнена, багато хто хотів би мати їх у своїх командах, і звичайно вони отримують такі пропозиції – а вони все одно з вами. Як ви їх знаходите і втримуєте? Як знайти творців, з якими легко іти разом? 


– Тут я вам нічого не скажу, тому що ці люди знаходяться самі. Звісно, є такі, що приходять і йдуть. Ми залишаємося в прекрасних стосунках, просто не працюємо разом. А є люди, які залишаються дуже надовго і роблять для UFW етапні моменти, що впливають на долю цілої індустрії. І я дуже ними пишаюсь. 

 З самісінького початку своєї бізнес-історії я зрозуміла: я – та, хто вміє працювати в команді зірок. Є формат, коли ти – лідер, зірка, і всі тобі допомагають, але це не моє. Я звикла працювати з зірками, для мене це абсолютно комфортно. Я щиро їх ціную, я з ними не конкурую, я з повагою ставлюсь до того, що вони говорять і роблять – і я дійсно готова реалізовувати їхні найбожевільніші ідеї.

І от за це люди вдячні. Коли вони знають, що немає оцього «я начальник – ты дурак», що тебе вислухають – усі почнуть рухатися так, як ти сказав, не зважаючи на те, яка в тебе посада. 

Я обожнюю цих людей, я їм щиро вдячна. І вони не можуть це не відчувати. Крім того, їм просто цікаво. Ніякі гроші, ніякі формальні кар’єрні стрибки не варті можливості реалізувати власну ідею. 

У нас є гасло – «Професіоналізм і порядність». Ці дві якості визначають усіх, хто з нами працює – команду, партнерів. Інші люди поряд із нами якось і не приживаються. 

 
Ви пробачаєте істерики і нервові зриви за професіоналізм? 

– Я маю справу з живими людьми, тому істерики і нерви – це нормально. Якщо я люблю живих людей, а не роботів, то вони мають право на все. На образи, сльози, поганий настрій, роздратування. Довго з цим жити неможливо. Я сама ніколи не ображаюсь більше 30 хвилин – і завжди попереджаю, що я образилась. Але я вважаю, що краще все висловити і вислухати, а не ховати.

 
RA_00668.jpg
 

А ви пам’ятаєте свою першу робочу істерику?  

– Це була навіть не істерика, а відчуття катастрофи. Коли за півтори години до початку першого UFW – першого в житті нашої країни, всієї Центральної та Східної Європи, всього пострадянського простору – в нас упав задник. Вдарився об подіум і розколовся. Він був із фанери – пластику в Україні тоді ще було небагато. У нас було півтори години, щоб зробити щось із тріщиною і з’єднати цей задник. Я не плакала, у мене не було істерики. Але було відчуття, що ось – все. Все, до чого я так прагнула, зараз закінчилося.

 
– А зараз ви моніторите локації, задники – чи вже ні? 

– Мало, але ми обговорюємо з колегами такі моменти. Я творча людина і часом даю хороші поради. До того ж, завдяки досвіду я можу дещо передбачити. Звичайно, зі мною радяться, і мені це приємно. А можуть і не радитись.

Як ви працюєте з людьми, які вам не подобаються? 

– Намагаюся спілкуватись мінімально – але я ж не страус, щоб ховати голову в пісок. Я намагаюсь обговорювати лише ті питання, що прямо стосуються справи. Головне – зрозуміти, чому ця людина мені не подобається. Моменти, коли я не можу собі це пояснити, бувають дуже рідко. Іноді усвідомлюю, що людина – зверхня, мені це не подобається. Бувають люди жадібні, їх я не люблю.  

 Я взагалі апологет спокійного очікування. Не треба робити злі і підлі речі для досягнення мети. Будь чесним, бережи свою душу, чекай і працюй шляхетно – і все прийде. 

 
RA_00705.jpg

Професіоналізм
і порядність

ці якості визначають усіх,
хто зі мною працює

 

Ірино, ви з Володимиром (Володимир Нечипорук – генеральний продюсер UFW) – дуже гармонійна пара. При цьому в публічному просторі ви завжди на першому плані, а він – дещо в тіні. Чи потрібна йому слава? Чи не хочеться Володимиру і самому бути на першому плані?

– Знаєте, чому ми разом 35 років? Тому, що домовились: ми про все говоримо. Коли люди одружуються, вони клянуться одне одному в коханні, але не клянуться бути телепатами й читати думки одне одного.  Проговорити ситуацію, задати одне одному неприємні питання і дати на них чесні відповіді – це фундамент, на якому ми будували своє сімейне життя. Це дуже допомагає і в бізнесі. 

Коли ми починали працювати в одній компанії і розподіляли зобов'язання, то домовились: я відповідаю за творчість, Володя – за контакти з партнерами і фінансовий бік справи. Я – обличчя компанії, я фігурую на обкладинках.

Ті, хто добре нас знають, часом дивуються такому розподілу, тому що Володя більш марнославний, ніж я. Він любить софіти і оплески, і для нього це трошки більш важливо, ніж для мене. Але ми так вирішили – і все. Володя дотримується цієї домовленості, підтримує мене. Йому було непросто дати мені бути обкладинкою – але він на це пішов і жодного разу не дорікнув.

 – Як вам вдається поєднувати різні сфери життя, знаходити баланс між професійним і особистим?

– Зараз багато говорять про ґендерну рівність, і це правильно. Але ніхто не каже, що кар’єрні успіхи добре впливають на жінку, коли у неї і вдома все гаразд. А це – можливо. Я не хочу, щоб люди були затиснуті в стереотип, що можна бути або там, або там. Не треба оцих катастроф і категоричності – я буду робити кар’єру, і більше нічого мені не треба! Або – буду сидіти вдома, доглядати дітей, кар’єра мені не цікава. Без крайнощів – в сучасному світі це непотрібно.

Надзвичайну користь приносить перенесення своїх сильних якостей і вмінь з однієї сфери в іншу. На роботі я часто комусь мама чи старша сестра – це дуже допомагає, і люди відповідають мені взаємністю. Я можу, наприклад, дати пораду щодо одягу – не в кожній компанії це прийнято.

З іншого боку, вдома у мене написаний список того, що треба купити в магазині. На вихідні я беру своїх трьох онуків – і у мене є список справ, які ми будемо робити. Онуки вже звикли і ввечері п’ятниці питають – бабусю, а які у нас плани? Я правда дуже хороша бабуся – може, навіть краща, ніж голова оргкомітету UFW. 

 
RA_00615.jpg
 

В чому сила бренду UFW?  

– Навіть не знаю, чи можу я говорити про силу в контексті UFW. За 22 роки існування UFW я звикла, що колеги з інших країн кажуть мені: «Ми не розуміємо, чим ти взагалі займаєшся. Чому ти це робиш, адже ці функції не притаманні оргкомітетам Тижнів моди?». І я постійно пояснюю: у нас інша країна, в цій країні інша ситуація, і я не можу робити тільки те, що робите ви.

Я мушу робити набагато більше. Мені треба побудувати фешн-індустрію, об’єднати дизайнерів, пояснювати суспільству, що дизайнери – це такі громадяни, до яких треба прислухатися, якими треба пишатися. Що Україна – це в першу чергу талановиті творчі люди, серед яких дизайнери.

Як не пафосно звучить, для мене UFW – це місія. Мабуть, в цьому і сила.


Фото – Олександр Роженюк

 
Halyna Tanay